Призначення депутата Ужгородської міської ради Валентина Штефаньо помічником представника Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Закарпатській області Андрія Крючкова викликало хвилю запитань у місцевому інформаційному просторі.
Причина — не лише саме кадрове рішення, а й публічний контекст навколо особи, яка відтепер має представляти інституцію, покликану стояти на захисті прав людини.
Штефаньо є власником відомого кондитерського закладу в Ужгороді. Саме щодо цього закладу останнім часом у медіа та соцмережах активно поширювалися матеріали й відео із заявами представників ромської громади про нібито недопуск до закладу та відмову в обслуговуванні.
У публічному просторі з’являлися відеозаписи конфліктних ситуацій, під час яких відвідувачі заявляли про обмеження доступу до закладу через їхнє етнічне походження. В окремих випадках на місце навіть викликали поліцію.
Важливо: остаточну правову оцінку цим епізодам мають дати компетентні органи, однак уже сам факт появи таких публічних звинувачень є обставиною, яку складно ігнорувати, коли йдеться про призначення на посаду, безпосередньо пов’язану із захистом прав людини.
І тут виникає головне питання.
Як людина, навколо бізнесу якої виникали публічні дискусії щодо можливого порушення прав представників етнічної меншини, отримує повноваження представляти інституцію Омбудсмана?
Йдеться не про політичні симпатії чи антипатії. Йдеться про довіру до посади.
Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини має асоціюватися з однаковим ставленням до кожної людини — незалежно від її походження, статусу, майнового становища чи політичних зв’язків. Тому до кандидатів на такі посади логічно висувати не лише формальні, а й максимально високі репутаційні вимоги.
На цьому тлі суспільство має право запитати: якими саме критеріями керувалися під час вибору кандидата?
Чи проводилася окрема перевірка його публічної репутації? Чи були відомі посадовцям матеріали та заяви щодо ситуацій у його закладі? Якщо були — якою була їхня оцінка перед призначенням?
Є й інше питання, яке дедалі частіше звучить у суспільстві: чому на подібні посади не залучають людей із досвідом безпосереднього захисту інших?
Українське суспільство сьогодні має величезну кількість військовослужбовців, ветеранів, волонтерів та правозахисників, які роками працюють із людьми, захищають їхні права та буквально ризикують власним життям заради інших.
Чи могли б такі люди бути представлені в системі захисту прав людини на регіональному рівні? Чи розглядаються серед кандидатів ветерани та військовослужбовці з відповідною освітою, досвідом і бездоганною репутацією?
Це не означає, що військовий статус автоматично робить людину фахівцем із прав людини. Але так само депутатський чи бізнесовий статус сам по собі не повинен бути достатньою підставою для отримання довіри в цій сфері.
Зрештою, питання не стільки в прізвищі Штефаньо, скільки в принципах, за якими формуються такі призначення.
Якщо представник Омбудсмана має захищати права кожного мешканця області, суспільство має право знати, чому саме цю людину визнали відповідною такій ролі.
Тому звертаємо увагу Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та регіонального представника Андрія Крючкова на питання, які виникли після цього призначення.
Які критерії застосовувалися до кандидата? Чи перевірялися публічні звинувачення щодо діяльності пов’язаного з ним закладу? І чому саме Валентин Штефаньо був обраний для роботи у сфері захисту прав людини на Закарпатті?
Ми також пропонуємо висловитися самим читачам.
Чи вважаєте ви таке призначення виправданим? Чи повинні представники Омбудсмана мати особливо високі репутаційні стандарти? І кого, на вашу думку, варто залучати до такої роботи — професійних правозахисників, ветеранів, військових, волонтерів чи інших фахівців?
Публічна відповідь на ці питання була б важливою не лише для критиків призначення, а й для самої інституції Омбудсмана, адже довіра до захисту прав людини починається з довіри до тих, хто цей захист представляє.
